Владислав Єсипенко, журналіст-фрілансер Крим.Реалії. До арешту висвітлював соціальну та екологічну проблематику, знімав опитування кримчан. 10 березня цього року його незаконно затримали у Сімферополі. Російська окупаційна адміністрація звинувачує журналіста у збиранні інформації «в інтересах спецслужб України», а також зберіганні в автомобілі «саморобного вибухового пристрою». Чому це брехня - читайте у листі Владислава, написаному для Крим.Реалії.
У мене не завжди є можливість передавати листи із сімферопольського СІЗО, де я зараз перебуваю, на волю. Іноді вони можуть потрапляти туди із великим запізненням. Іноді ‒ зовсім не потрапляти. Іноді не встигаю дописати текст і передаю, як є.
Пишу на чому доведеться. Листочки, шматки паперу. Підручні засоби й інтер'єр ще той... Камера, ґрати, засуви. Справжня реконструкція подій... Я, онук репресованого та розстріляного за вироком «трійки» в Чернігові 9 травня 1938 року діда Афанасія Фурси, сиджу, 84 роки по тому, в тих же декораціях. Тільки в Криму. І чекаю вироку тоталітарного режиму. Так само, як чекав мій дід, «ворог народу», батько п'ятьох дітей. Мені 52. Він був на десять років молодший...
***
Це сталося наступного дня після того, як я знімав акцію покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку. 10 березня їхав із Південного узбережжя до Сімферополя. Після села Перевальне мене зупинив паличкою співробітник ДАІ/ДІБДР. Далі під'їхали співробітники ФСБ, поклали на землю. Потім підняли, почали обшук авто. Я обурювався. Говорив, що ФСБ «незграбно» працює, що й у них буде чорна смуга... Але коли побачив підкинуту гранату в салоні, зрозумів, що чорна смуга, здається, почалася у мене. І вона явно може затягнутися.
Мене примушували підписувати протоколи обшуку. Я відмовлявся, на що співробітник ФСБ у Балаклаві (мабуть, старший) повідомив, що зараз ми поїдемо в інше місце, де я підпишу все, що він скаже: «І не таких розколювали».
Мене посадили у бус, одягли чорні окуляри та навушники (нічого не бачу, нічого не чую). У повній невидимості їхали приблизно годину. В якийсь момент вдалося підняти окуляри, і я побачив дорожній знак: «Севастополь ‒ 46 км». За хвилин десять зупинилися. Зрозумів, що приїхали у Бахчисарай. Завели у підвал будівлі й мовчки почали роздягати.
Пручався. Але оскільки їх було четверо, а я у наручниках, не допомогло. Повалили на підлогу, надягли на вуха дроти із петлями й пустили струм. Біль був нестерпним. На мої крики ніхто не звертав уваги. Хлопці працювали злагоджено та без емоцій.
У паузах між тортурами ставили запитання: «Мета приїзду до Криму?», «Ми знаємо, що ти журналіст, але розкажи нам про завдання від спецслужб України», «Коли ти був завербований?», «Що і де знімав у Криму?», «Що ти знаєш про полковника Кравчука?» Також говорили, що у мене є досвід уникнення стеження, оскільки я часто прискорювався і гальмував під час їзди на авто. Тобто «вміння уникати стеження» натякали на мою шпигунську сутність.
‒ Я їздив по навігації! ‒ відповідаю. ‒ І, звичайно, прискорювався і пригальмовував, коли бачив по навігації радар. Якщо відповідь на якесь із питань їх не влаштовувала, знову одягали дроти й пускали струм. У якийсь момент я зрозумів, що біль можна перетерпіти, а оскільки мої крики стали слабшими, ФСБшники, мабуть, професіонали, оцінивши ситуацію, збільшили силу струму, і біль став знову нестерпним.
***
Язик потріскався і почав кровоточити. Може, через розряди струму, а може, через те, що під час криків я його сильно прикушував. Коли почав випльовувати кров, співробітники ФСБ «дбайливо» принесли води й навіть відвели до туалету.
Один із «добрих» ФСБшників, запитавши, скільки я заробляю на своїх сюжетах, сказав, що «у Росії тобі платили б вдесятеро більше». Далі «добрий» сказав, що я з ними «не зовсім щирий», тому потрібно стати у стійку «упор лежачи» і відтискатися, а якщо втомлюся і зупинюся, то мене будуть бити ногами. Втомився я досить швидко. Отримав удари у корпус та пах.
«Добрий» під час екзекуцій вимагав, щоб я кричав «Слава Україні!». У відповідь я кричав «В натурі героям слава!» (Використовував їхній тюремний сленг, щоб їм було зрозуміліше). Потім знову був допит. Цей же «добрий» запропонував вибрати мені самому спосіб катування: струм чи відтискання. Я вибрав відтискання, але мене знову почали катувати струмом. Тільки тепер примотали скотчем до стільця.
Під час одного із сильних розрядів струму від болю я схопився, розірвавши скотч, який тримав, і, зірвавши чорну маску з обличчя, побачив, що я в підвалі без вікон. У ньому ж перебували п'ятеро ФСБшників у балаклавах. А катували мене за допомогою приладу, схожого на армійський польовий телефон. Мене збили з ніг і знову зафіксували на стільці скотчем, продовживши допит. Через деякий час у підвал спустилася жінка (мабуть, теж співробітник ФСБ) і, одягнувши датчики мені на пальці, почала перевіряти на детекторі брехні. Мені знову ставили одні й ті ж запитання. Після поліграфа в підвалі я підписував якісь папери, на камеру говорив, що «шпигун» і що виконував завдання СБУ.
Пекло. Безвихідь. І відчуття абсурдності того, що відбувається. Потрібно сказати, що в критичні моменти я жартував по-чорному. Як можна жартувати в пеклі. Стоячи в підвалі в упорі лежачи, я говорив фсбшникам, що з такими навантаженнями можна не ходити у тренажерний зал. Після цього вони ще сильніше почали мене штурхати ногами, сказавши, що я знущаюся...
Наступного дня (як я радів, що настав наступний день) поблизу Армянська мені показали місце, в якому нібито лежала граната, яку я нібито взяв для «самооборони від кримських татар». І коли приїхав слідчий, на відеокамеру показав місце схрону.
Досі не можу зрозуміти, чому ФСБшники обрали для «самооборони від татар» гранату, а не пістолет. Тобто якби на моєму шляху трапилися «агресивні кримські татари», то я мав би підірвати їх разом із собою всупереч інстинкту самозбереження? З іншого боку, я мав бути «вдячним» співробітникам ФСБ за те, що вони підкинули мені в авто гранату, а не наркотики, наприклад, оскільки у СІЗО та тюрмі до засуджених за статтею 228 (збут наркотиків) не дуже добре ставлення.
Увечері 11 березня мене привезли до управління ФСБ, де я вперше побачив слідчого Власова й адвоката за призначенням Віолетту Синєглазову. Кругла пані з добрим обличчям сказала мені, що якщо я в усьому зізнаюся, то зможу поїхати додому не через шість, а через три роки. Слідчий Власов пообіцяв сприяння у продуктах, одязі та як головний аргумент ‒ можливість зателефонувати дружині на материкову Україну (хоча у них, як він сказав, «це не заведено»). Я розумів, якщо не буде приватних і чесних адвокатів та зв'язку з материком, то шансів у мене мало.
Пізніше, коли незалежні адвокати Еміль Курбедінов та Олексій Ладін увійшли у справу і я на суді повідомив про тортури й відмовився від своїх свідчень, вибитих катуванням, мене відвезли у підвал в Сімферополі. Там вони розмірковували про те, що зі мною робитимуть. Подумав: «Кінець тобі, Владику! Зараз тебе повісять на ґратах. У Кривому Розі твоїм ім'ям назвуть вулицю, а дітей біля твоєї могили прийматимуть у піонери».
Але пронесло.
Тут, у СІЗО, як у «королівстві кривих дзеркал». Ніщо так не показує потворну сутність окупаційної влади, як постійне наповнення камер новими людьми, яких затримали за сфабрикованими доказами. Практично кожен день у СІЗО ‒ нові люди, яких заарештовують за підозрою у шпигунстві, підготовці терактів, за поширення та пропаганду заборонених у Росії релігійних течій. Бачив трьох хлопців, одному з яких на момент арешту виповнилося 18 років. Їм “шиють” справу як терористам (прізвище одного з них ‒ Валентин Хорошавін). Нібито вони розвішували листівки із українською символікою й хотіли підірвати ринок у Сімферополі. Про що говорити, якщо я спілкувався з хлопцем, він абсолютно сліпий, ходить з паличкою? Його вважають керівником терористичного осередку у Криму! Що сказати про мене? Після заяви про тортури в ФСБ мене фізично не чіпають. Намагаюся займатися спортом під час прогулянки у тюремному дворику. Нам дозволяють виходити на свіже повітря раз на день. Читаю пресу, передану з материкової України.
Вдячний величезній кількості людей і ЗМІ, які борються за мене на волі. І допомагають у Криму. Дякую також ФСБ Росії, яка надала безпрецедентну можливість позаштатному журналісту Радiо Свобода не тільки стати спостерігачем у камері СІЗО на окупованій території Криму, а й спробувати на своїй шкурі їхні методи ведення «слідства», від яких можна або збожеволіти, або віддати кінці.
Мене це не зламало, але волосся, здається, посивіло.