Архітектура європейської безпеки на прицілі у Кремля

Безпека Європи починається з безпеки України. Захід має підтримати Україну і дати потужну відповідь на спроби росіян розхитати єдність Європи шантажем, дезінформацією і кібератаками.

У 1991 році, вперше за багато десятків років панування Москви, Україна відновила свою Незалежність. Тоді українці були щасливими і наївними. Ми думали, що якщо ми проголосимо позаблоковий статус і нейтралітет, на нас не нападуть. Ми вважали, що якщо ми відмовимось від ядерної зброї під міжнародні гарантії, то держави-гаранти за Будапештським меморандумом нас захистять. Ми були переконані, що якщо ми будемо будувати відкрите, толерантне суспільство, засноване на верховенстві права, повазі до прав людини та інших європейських цінностях, то у наших сусідів, не буде підстав з’ясовувати з нами стосунки зі зброєю в руках. Ми щиро сподівались, що Росія разом з нами і з допомогою Заходу стане на шлях демократичних реформ, побудує демократію, розвине ринкову економіку, замість «в’язниці народів» перетвориться на центр культурного тяжіння для всього пострадянського простору. На жаль, цього не трапилось. Росія, симулюючи співпрацю із західними партнерами, поступово, але незворотно занурювалась у болото ностальгії за минулою імперською величчю і чим далі тим більше тішилась амбіцією цю велич відновити.

У глибині серця ми відчували, що «Зима близько», але не хотіли у це вірити. Так, як Чехословаччина не могла повірити, що її віддадуть на поталу нацистській Німеччині, як поляки не могли повірити, що союзник Сталін вдарить у спину у 1939 році, як угорці не могли повірити, що радянські танки, які визволяли Будапешт у 1944 році, будуть безжально душити «Будапештський заколот» у 1956 році. Не могли і не хотіли вірити, що російський народ, з якими у українців стільки родинних і особистих зв’язків, розпочне війну, щоб знову стати «братським» і насильно повернути Україну в імперське ярмо. Наші лідери були безвідповідальними, інститути слабкими, люди наївними. Ми не змогли підготуватись, а «Зима» прийшла. У 2004 році Росія завдала удару по політичній системі України, втрутившись у президентські вибори, але завадила «Помаранчева революція». У 2005-2006 і 2008-2009 роках зброєю Росії став природний газ, поставками якого вона шантажувала і Україну, і всю Європу. Врешті решт, у 2014 році, коли під тиском Євромайдану і Революції Гідності диктатор Віктор Янукович був вимушений зректися влади, Росія окупувала і спробувала анексувати Автономну Республіку Крим і місто Севастополь та розпочала справжню війну на Донбасі.

Російсько-українська війна йде уже без малого 8 років. Це справжня війна в центрі Європи. Вона триває довше, ніж Друга світова. Вона має як військовий, так і економічний компонент, супроводжується дезінформацією і кібератаками. Про цю війну докладно знають більше 14 тисяч українців, але вони не зможуть розказати, бо загинули від російських куль і снарядів. Про війну знають їхні родичи і близькі, які продовжують оплакувати цю втрату. Про те, що між Росією і Україною йде війна знають тисячі поранених і травмованих воїнів, яких ви можете зустріти на вулицях українських міст. Про це знають сотні тисяч кримських татар і українців, які живуть в окупованому Криму, що перетворився на мілітаризоване і безкарне ґетто для незгодних. Відгуки цієї війни лунають в коридорах російських в’язниць, де сидять українські політичні в’язні за сфабрикованими кримінальними справами. В катівнях на окупованих територіях, таких як «Ізоляція» в Донецьку. Знають про це й у стінах Єлисейського палацу і бюро Федерального канцлера, задіяних у переговорному процесі в рамках Нормандського формату. Знають про російсько-українську війну і в Нідерландах. Слідчі, які ведуть розслідування справи про збиття рейсу МН 17, родини загиблих, лікарі госпіталів, де поранені українські військові проходять реабілітацію, нідерландські журналісти, які професійно роблять свою роботу і висвітлюють події навколо України. Не знають про цю війну лише в одному місці на Землі – у Москві. Не знають, тому що не визнають. Така тактика.

У війні Росії проти Україні немає нічого особистого. Згадаймо видатного американського політолога Збігнева Бжезинського, який стверджував: «…Без України Росія припиняє бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім підпорядкованою, Росія автоматично перетворюється на імперію». Обравши імперську парадигму, Росія просто не здатна її реалізувати без України. Без історії Київської Русі російська історія стискається як «шагренева шкіра» до декількох сотень років, без Києва як духовної колиски Москва не може вважатись релігійним центром православ’я, без українських митців внесок Росії до європейського і світового культурного контексту стає незрівнянно біднішим. Як Росії конкурувати в космосі та авіабудуванні без конструкторських бюро і заводів Харкова, Запоріжжя чи Дніпра? Як запобігти демографічній катастрофі та економічному дефолту без вливання людського і трудового ресурсу з України? І від цієї неупередженої логіки геополітичних процесів стає ще більш моторошно. Виходить, що український народ має відмовитись від власної держави тільки тому, що це не відповідає геополітичним інтересам Москви? Виходить, що українці мають відмовитись від таких базових європейських цінностей як свобода, людська гідність, толерантність і недискримінація, тому що вони не відповідають російському менталітету? Ми повинні відмовитись від повернення до спільного європейського дому – від інтеграції до ЄС і НАТО, щоб догодити самолюбству кремлівських старців, ущемленому поразкою у «холодній війні»? Українці на це ніколи не погодяться, саме тому всупереч всім прогнозам і розрахункам ми боремось за нашу незалежність уже 8 років.

У 2022 році «Зима ближче, ніж будь-коли». До наших кордонів планомірно стягуються регулярні російські війська. У безпосередній близькості розгорнуто 54 батальйонно-тактичних груп, загальною кількістю 106 000 військових, 1 500 танків, 3 600 бойових броньованих машин, більше 2 000 одиниць артилерії, 21 000 морського і повітряного компоненту. При цьому ми розуміємо, що при бажанні, буквально протягом кількох днів Росія може розгорнути набагато більше. Але, чого не розуміємо ні ми, ні наші західні союзники, так це з якою метою відбувається стягування військ, адже до цього часу Росія відмовляється пояснити свою військову діяльність у прозорий спосіб відповідно до взятих на себе міжнародних зобов’язань. Тобто, держава, яка претендує на роль «миротворця» і «посередника у конфлікті між Києвом і Донецьком та Луганськом» уже не тільки озброює і фінансує незаконні збройні формування ДНР і ЛНР, а й сама відкрито створює військову загрозу на українському кордоні. Разючий контраст з Німеччиною, яка у статусі посередника відмовляється дати хоч один патрон українській армії. Ми не знаємо, але можемо припуститись думки, що йдеться або про геополітичний шантаж Заходу, щоб перерозподілити сфери впливу в Європі, або про підготовку до збройного захоплення України. В обох випадках архітектура європейської безпеки на прицілі у російських солдатів, здатних виконати будь-який агресивний наказ Кремля, а не у Збройних сил України, які лише захищають власну територію.

Але цього разу ми готові. Хоча українці беззастережно віддають перевагу дипломатії, ми стійкі і підготовлені до військової відсічі. А от чи готова сьогодні об’єднана Європа надати допомогу єдиній країні, яка виборює свій європейській курс? Країні, яка готова заплатити життям своїх громадян за європейські цінності та ідеали? Чи готовий Європейський Союз позиціонувати себе як геополітична потуга, як самостійний гравець, щоб гідно відповісти на російський ультиматум? Ми розуміємо, що ваші солдати не воюватимуть в українських окопах, але ви можете зробити багато: дати чіткій політичний сигнал про неприйнятність подальшої агресії, запровадити пакет болючих санкцій для російської економіки, посилити Україну шляхом надання нам озброєнь і військової техніки для захисту. Якщо ми зробимо неймовірно дорогим кожен крок російського солдата по українській землі, а економічні наслідки нестерпними, то є всі шанси, що Росія не наважиться на повномасштабну військову авантюру у центрі Європи. Ми чекаємо на ваше рішення, ми чекаємо на цю допомогу. Нідерланди як 5-та економіка ЄС, вагомий і поважний член ЄС і НАТО повинні сказати своє слово. Дуже сподіваюсь, що завдяки вашій підтримці тисячі захисників України зможуть сказати Богу смерті: «Не сьогодні!».